У наш час бурхливо розвиваються галузі морської технології, які пов’язані з освоєнням морських нафтородовищ. Якщо в середині 60-х років з морських родовищ було отримано лише 3% світового видобутку нафти, то на початку 80-х років ця величина складала приблизно 30%, і прогнозувалось, що до 2000 року наблизиться до 50%.
Ще на початку 70-х років тисячі нафтових свердловин були розсіяні по Атлантичному океану, від Північного моря до Мексиканської затоки, захоплюючи також води Західної Африки, Аргентини, Бразилії, Колумбії. Разташовувались вони по краю континентального шельфу на глибині 200 метрів або трохи більше. Нафтовики називають ці підводні нафторозробки англійським словом offshore. В 1967 році свердловини відкритого моря дали 16 % усієї видобутої на Землі нафти, в 1972 році їх продукція складала 25 %, а на 1977 рік прогнозувалось 40 %.
Першим кроком в освоєнні морських нафтопромислів стала проходка в 30-х роках свердловин з барж у прибережних болотах і заводях південної Луїзіани узбережжя США. Бурову вишку ставили на кормі або на борту звичайної плоскодонної баржі. Після затоплення водою вона лягала на дно болота, на глибину 2-2,5 метра. Буріння здійснювалось звичайним для континентальних нафтопромислів обладнанням. Ці баржі були прототипом сучасних заглибних платформ, що працюють на глибинах до 30 метрів. Коли існування підводних родовищ було доведене, у заводях і мілких затоках почали встановлювати стаціонарні пальові платформи, які крок за кроком відходили все далі від берега у пошуках нафти. Це привело до розвитку сучасної потужної індустрії морських нафтопромислів.
Вперше буріння у Північному морі було здійснено влітку 1965 року. Перша бурова свердловина у Північному морі досягла глибини 4520 метрів. Свердловина виявилась сухою, тобто нафти у ній не було. Але трохи пізніше нафту виявили неподалік від неї і потім ще в одному місці. На карті ця ділянка майже вся вкрита квадратами і прямокутниками, які позначають концесії. Надра континентального шельфу належать приморським країнам, і вони отримують з концесій 50% прибутку. Така країна, як Норвегія, яка ніколи не мала багато природних ресурсів, бачить тепер своє майбутнє у рожевому кольорі. На 1 січня 1971 року в Північному морі було пробурено 400 свердловин, з них 150 допущені до експлуатації. З тих пір щомісяця з’являються все нові свердловини і нові розробки.
Судна, призначені для пошукового буріння нафтових свердловин на дні океанів, являють собою плавучу платформу. Одне з таких суден – “Іль-де-Франс” – має довжину 50 метрів і водотоннажність 500 тонн. Судно “Іль-де-Франс” було введено в експлуатацію з січня 1966 року. Це судно з коротким і широким корпусом, приблизно трикутної форми, нафтовики називають баржею. Платформа розміщується на чотирьох металевих опорах (решітчасті конструкції типу Ейфелевої вежі) висотою до 60 метрів та ще приблизно такої ж висоти досягає бурова вишка. Розвідка і експлуатація підводних родовищ нафти – найзнаменніша для океанів подія нашої епохи, їх “великий час”. Море, де буріння досягло тепер найбільшого розмаху – це Північне море, холодне і туманне.
Щоб виявити нафту, великі нафтові компанії тримають тисячі наукових працівників, які постійно вивчають за геологічними картами і безпосередньо на місці обширні ділянки суходолу і морського дна. Час від часу хто-небудь з них заявляє: є така-то доля імовірності, що у такому-то місці буде виявлена нафта. Якщо ця ділянка на дні моря, туди направляють пошукову баржу і ставлять над тим місцем, яке вказав геолог. З баржі спускають і закріплюють у грунті змінні опори. Через отвір у платформі (більша частина її палуби має просвіти) опускають бурову трубу, всередині якої поміщується бур. Торкнувшись дна, бур починає обертатися і врізатися в грунт. Зразки грунту підіймають і перевіряють, чи є там сліди нафти. Якщо вони є, платформу переміщують і проводять буріння ще в декількох місцях, щоб мати уявлення про величину і глибину нафтоносного пласта (а також газоносного). Буріння триває від двох до чотирьох місяців, будівництва баржі коштує від 5 до 10 мільйонів доларів. Щоденні витрати під час буріння складають 40 тисяч доларів. Капіталовкладення в одну нафторозробку відкритого моря разом з усім її господарством складають приблизно 1 мільярд 200 мільйонів доларів.
Технології добування нафти з морських та океанічних родовищ
На відносно неглибоких ділянках в арктичних морях експлуатуються стаціонарні металеві платформи високої міцності, серед яких виділяються платформи зі складною багатоколонною системою опори об дно та одноопорні платформи – моноподи. Останні вважаються перспективними, тому що створюють більш безпечні умови експлуатації за рахунок кращої взаємодії циліндричної колони з рухомим льодовим полем, яке завдяки невеликій площі контакту розколюється і обходить платформу, не викликаючи торошіння льоду. Останнє дуже важливо, бо висота торосів досягає 30 метрів, що становить надзвичайно серйозну небезпеку для споруди (торошіння виникає у тих випадках, коли значення відношення ширини споруди до товщини льоду перевищує 15).
Прикладом перспективної конструкції типу “монопод” може бути установка, розроблена вченими та інженерами фірми “Імперіал Оіл” (мал. 1.1.8). Вона призначена для роботи на глибинах до 12 метрів і являє собою трипалубну
