ДНК стародавнього вовка може вирішити таємницю походження собак

ДНК стародавнього вовка може вирішити таємницю походження собак

Люди та собаки були компаньйонами ще до того, як 10 тисяч років тому наші предки почали вести осілий спосіб життя та вирощувати агрокультури, припускає нове дослідження.

Генетичні дані, отримані з кістки стародавнього вовка, яка була знайдена у сибірській тундрі Таймиру, показали, що вовки та собаки відділились від спільного предка принаймні 27 тисяч років тому. «Хоча відгалуження не те саме, що й одомашнення, воно відкриває можливість того, що одомашнення відбулось набагато раніше, ніж вважалось», — говорить провідний автор дослідження Понтус Скоглунд, який вивчає древню ДНК у Гарвардській медичній школі та Інституті Броуда в штаті Массачусетс. Раніше вчені називали момент вовчо-собачого розколу не раніше, ніж 16 тисячами років тому.

Хоча доісторичні вовки вимерли, вчені з’ясували, що їх генетична спадщина живе в арктичних їздових собаках. «Частина генома сибірського хаскі має винятковий зв’язок зі стародавнім сибірським вовком, який розгулював тундрою 35 тисяч років тому», — говорить Скоглунд.

Гренландські собаки також несуть певну частину ДНК цього древнього вовка, як і китайський шарпей та фінський шпіц, повідомляють автори дослідження. Вчені планують дослідити ці гени, оскільки поки їх роль не відома.

Таємничий вовк-предок

Колись вчені вважали, що собаки походять від сірого вовка. Тепер, завдяки генетичним дослідженням, стало відомо, що собаки та вовки мають спільного предка, а не пов’язані прямою лінією.

Їх спільним предком був доісторичний вовк, який жив у Європі чи Азії десь між 9 та 34 тисячами років тому, за даними різних досліджень. (Кілька підгруп доісторичних вовків вимерли близько 10 тисяч років тому, тоді ж, коли й мамонти, гігантські лінивці і шаблезубі тигри).

Однак, ніхто не знає, які вовки породили всі дивовижні породи нині живучих собак. Таймирський вовк не вирішує загадку, оскільки відгалужується від вовчого родоводу приблизно тоді ж, коли собаки та сірі вовки, пояснює Скоглунд. Тим не менш, геном таймирського вовка уточнює генетичну хронологію, так званий молекулярний годинник, яким вимірюють швидкість генетичних мутацій, які накопичуються з плином часу.

Еволюційний годинник

Скоглунд з колегами секвенували ядерну та мітохондріальну (яка передається виключно по материнській лінії) ДНК 35-тисячорічного ребра. Вчені порівняли ці стародавні послідовності з генетичними послідовностями сучасних вовків і собак.

Мутації в таймирському геномі показали, що хід еволюційного годинника вовка повільніший, ніж вважалось раніше. Повільніший молекулярний годинник відсуває назад час вовчо-собачого розколу. Переглянута дата молекулярного годинника тепер більше відповідає викопним свідоцтвам, говорить Джордж Перрі, експерт зі стародавньої ДНК з Університету штату Пенсільванія, який не брав участі в дослідженні. Зміни в черепі, які ведуть від вовка до собаки, починають з'являтись близько 33 тисяч років тому.

«Це дуже добре виконана робота, — вважає Перрі. — Це критична тема для нашого розуміння еволюції людини та людської взаємодії з довкіллям у палеоліті. Компаньйонство з ранніми собаками могло сприяти більш ефективним стратегіям полювання».

Якщо собаки спершу подружились із мисливцями-збирачами, а не фермерами, ці тварини могли допомагати з полюванням або відганяти інших м'ясоїдних тварин. Наприклад, автор нової книги стверджує, що об'єднання людей та собак могло сприяти вимиранню неандертальців. Скоглунд також висуває ідею, що сибірський хаскі слідував за кочівниками через сухопутний міст Берингії, попутно здобуваючи вовчу ДНК.

«Їм могло бути вигідним отримувати гени, адаптовані до арктичного середовища», — говорить Скоглунд.

Це перший геном вовка з плейстоцену, тоді як більш давні ДНК з доісторичних скам'янілостей можуть забезпечити більш повне уявлення про взаємозв'язок між вовками, собаками та людьми, говорять дослідники.

X

Вхід

Завантажую...