Розвиток екологічних уявлень людей з найдавніших часів до наших днів (частина друга)

Розвиток екологічних уявлень людей з найдавніших часів до наших днів (частина друга)

Кінець XV — початок XVI ст. по праву носить назву епохи Великих географічних відкриттів. У 1492 р. італійський мореплавець Христофор Колумб відкрив Америку. У 1498 р. португалець Васко да Гама обігнув Африку і морським шляхом досяг Індії. У 1516 (17?) р. португальські мандрівники вперше досягли Китаю морським шляхом. А в 1521 р. іспанські мореплавці на чолі з Фернаном Магелланом здійснили першу кругосвітню подорож. Обігнувши Південну Америку, вони досягли Східної Азії, після чого повернулись до Іспанії. Ці подорожі стали важливим етапом у розширенні знань про Землю.

У 1543 р. була опублікована праця Миколая Коперника (1473-1543) «Про обертання небесних сфер», в якій викладалась геліоцентрична система світу, що відображає істинну картину світобудови. Відкриття Коперника здійснило переворот в уявленнях людей про світ і розумінні ними свого місця в ньому. Італійський філософ, борець проти схоластичної філософії та римсько-католицької церкви Джордано Бруно (1548-1600) зробив значний внесок у розвиток вчення Коперника, а також звільнив його від недоліків та обмеженості. Він стверджував, що у Всесвіті існує незліченна кількість зірок, подібних до Сонця, значна частина яких заселена живими істотами. У 1600 р. Джордано Бруно був спалений на багатті за вироком інквізиції.

Розширенню кордонів відомого світу значною мірою сприяв винахід нових засобів вивчення зоряного неба. Італійський фізик і астроном Галілео Галілей (1564-1642) сконструював телескоп, за допомогою якого досліджував будову Чумацького Шляху, встановивши, що він є скупченням зірок, спостерігав фази Венери і плями на Сонці, відкрив чотири великих супутники Юпітера. Останній факт примітний тим, що Галілей своїм спостереженням фактично позбавив Землю останнього привілею по відношенню до інших планет Сонячної системи — монополії на «володіння» природним супутником. Трохи більше півстоліття потому англійський фізик, математик і астроном Ісаак Ньютон (1642-1727), ґрунтуючись на результатах власних досліджень оптичних явищ, створив перший дзеркальний телескоп, який донині залишається основним засобом вивчення видимої частини Всесвіту. З його допомогою було зроблено багато важливих відкриттів, що дозволили істотно розширити, уточнити і впорядкувати знання про космічний «дім» людства.

Початок принципово нового етапу в розвитку науки традиційно пов'язують з ім'ям філософа і логіка Френсіса Бекона (1561-1626), який розробив індуктивний і експериментальний методи наукового дослідження. Головною метою науки він проголосив зростання влади людини над природою. Цього можна досягнути, на думку Бекона, лише за однієї умови — наука повинна дозволити людині якомога краще зрозуміти природу, щоб, підкоряючись їй, людина врешті-решт змогла панувати в ній і над нею.

Наприкінці XVI ст. голландський винахідник Захарій Янсен (жив у XVI ст.) створив перший мікроскоп, який дозволив одержувати зображення дрібних об'єктів, збільшені за допомогою скляних лінз. Англійський натураліст Роберт Гук (1635-1703) суттєво вдосконалив мікроскоп (його прилад давав 40-кратне збільшення), за допомогою якого вперше спостерігав клітини рослин, а також досліджував структуру деяких мінералів.

Його перу належить перша робота — «Мікрографія» — яка розповідає про використання мікроскопної техніки. Один з перших мікроскопістів голландець Антоні ван Левенгук (1632-1723), що досяг досконалості у мистецтві шліфування оптичного скла, отримав лінзи, які дозволили отримати майже трьохсоткратне збільшення спостережуваних об'єктів. На їх основі він створив прилад оригінальної конструкції, за допомогою якого вивчив не тільки будову комах, найпростіших організмів, грибів, бактерій та клітин крові, але і харчові ланцюги, регулювання чисельності популяцій, які згодом стали найважливішими розділами екології. Дослідження Левенгука фактично поклали початок науковому дослідженню невідомого доти живого мікросвіту, цього невід'ємного компонента середовища проживання людей.

Французький натураліст Жорж Бюффон (1707-1788), автор 36-томної «Природної історії», висловлював думки про єдність тваринного і рослинного світу, про їх життєдіяльність, розповсюдження та зв'язок із середовищем проживання, відстоював ідею мінливості видів під впливом умов середовища. Він звернув увагу сучасників на разючу схожість у будові тіла людини і мавпи. Проте, побоюючись звинувачень у єресі з боку католицької церкви, Бюффон змушений був утриматись від заяв щодо їх можливої «спорідненості» і походження від єдиного предка.

Значним внеском у справу формування істинного уявлення про місце людини в природі стала складена шведським натуралістом Карлом Ліннеєм (1707-1778) система класифікації рослинного і тваринного світу, за якою людина входила в систему тваринного царства і відносилась до класу ссавців, ряду приматів, в результаті людський вид отримав назву Homo sapiens.

Великою подією XVIII ст. стала поява еволюційної концепції французького природознавця Жана Батиста Ламарка (1744-1829), за якою головною причиною розвитку організмів від нижчих форм до вищих є притаманне живій природі прагнення до вдосконалення організації, а також вплив на них різноманітних зовнішніх умов. Зміна зовнішніх умов змінює потреби організмів; у відповідь на це виникають нові види діяльності і нові звички; їх дія, у свою чергу, змінює організацію, морфологію організму; набуті таким чином нові ознаки успадковуються нащадками. Ламарк вважав, що дана схема справедлива і по відношенню до людини.

Певний вплив на розвиток екологічних уявлень сучасників та подальший розвиток наукової думки мали ідеї англійського священика, економіста і демографа Томаса Роберта Мальтуса (1766-1834). Ним був сформульований так званий «закон народонаселення», згідно з яким народонаселення збільшується в геометричній прогресії, тоді як засоби до існування (насамперед їжа) можуть збільшуватись лише в арифметичній прогресії. З неминучим при такому розвитку подій перенаселенням Мальтус пропонував боротись за допомогою регламентації шлюбів і обмеження народжуваності. Він також закликав усіляко «сприяти діям природи, що викликають смертність...»: перенаселяти будинки, робити в містах вузькі вулиці, створюючи тим самим сприятливі умови для поширення смертельних хвороб (таких, як чума). Погляди Мальтуса були піддані суворій критиці ще за життя їх автора не лише за їх антигуманність, але й за умоглядність.

Екологічний напрям в географії рослин протягом всієї першої половини XIX ст. розвивав німецький натураліст-енциклопедист, географ і мандрівник Александер фон Гумбольдт (1769-1859). Він докладно вивчив особливості клімату в різних районах Північної півкулі і склав карту її ізотерм, виявив зв'язок між кліматом і характером рослинності, зробив спробу виділення на цій основі ботаніко-географічних областей (фітоценозів).

Особливу роль у становленні екології зіграли праці англійського природодослідника Чарльза Дарвіна (1809-1882), який створив теорію походження видів шляхом природного добору. До числа найважливіших проблем екології, досліджених Дарвіном, належить проблема боротьби за існування, в якій відповідно до запропонованої концепції виграє аж ніяк не сильніший вид, а той, який зумів краще пристосуватись до специфічних обставин життя. Він звернув особливу увагу на вплив способу життя, умов існування та міжвидових взаємодій на їх морфологію і поведінку.

У 1866 р. німецький зоолог-еволюціоніст Ернст Геккель (1834-1919) у своїй праці «Загальна морфологія організмів» запропонував все коло питань, пов'язаних з проблемою боротьби за існування та впливу на живі істоти комплексу фізичних і біотичних умов, назвати терміном «екологія». У своїй промові «Про шляхи розвитку і задачі зоології», виголошеній у 1869 р., Геккель визначив предмет нової галузі знання так: «Під екологією ми розуміємо науку про економію, домашній побут тваринних організмів. Вона досліджує стосунки тварин як з їх неорганічним, так і органічним середовищем, їх дружні і ворожі відносини з іншими тваринами і рослинами, з якими вони вступають у прямі або непрямі контакти, або, одним словом, всі ті заплутані взаємовідносини, які Дарвін умовно позначив як боротьбу за існування». Слід зазначити, однак, що пропозиція Геккеля дещо випередила свій час: минуло понад півстоліття, перш ніж слово «екологія» міцно увійшло в науковий обіг як позначення нової самостійної галузі наукового знання.

Протягом другої половини XIX ст. утворилось кілька великих напрямків екологічних досліджень, що розвивались автономно, своєрідність кожного з яких визначалась наявністю специфічного об'єкта вивчення. До таких з відомою часткою умовності можна віднести екологію рослин, екологію тварин, екологію людини і геоекологію.

Екологія рослин формувалась на базі одразу двох ботанічних дисциплін — фітогеографії і фізіології рослин. Відповідно основна увага в рамках цього напрямку приділялась розкриттю закономірностей розподілу різних видів рослин по поверхні Землі, виявленню можливостей та механізмів їх пристосування до конкретних умов зростання, вивченню особливостей живлення рослин та ін. Істотний внесок у розвиток цього напрямку в другій половині XIX століття внесли німецькі вчені — ботанік А. Гризенбах, агрохімік Ю. Лібіх, фізіолог рослин Ю. Сакс, російський хімік і агрохімік Д.І. Менделєєв та ін.

Дослідження в рамках екології тварин також велись за кількома основними напрямками: виявлялись закономірності розселення конкретних видів по поверхні планети, з'ясовувались причини, способи та шляхи їх міграції, вивчались харчові ланцюги, особливості між- і внутрішньовидових взаємовідносин, можливості їх використання в інтересах людини та ін. Розробкою цих і ряду інших напрямків займались американські дослідники — зоолог С. Форбс та ентомолог Ч. Рейлі, датський зоолог О.Ф. Мюллер та ін.

Проблематика екології людини розроблялась переважно у зв'язку з вивченням екологічних аспектів людської еволюції і дослідженнями в галузі медичної епідеміології та імунології. Перший напрямок досліджень у розглянутий період представляли англійські біологи-еволюціоністи Ч. Дарвін і Т. Гекслі, англійський філософ, соціолог і психолог Г. Спенсер, німецький природодослідник К. Фогт та деякі інші дослідники, другий напрям — мікробіологи, епідеміологи та імунологи Е. Берінг, Р. Кох, І.І. Мечников, Л. Пастер, Г. Рікеттс, П. Ерліх та ін.

Геоекологія виникла на стику двох найбільших наук про землю — географії та геології, а також біології. Найбільший інтерес у дослідників на зорі розвитку цієї галузі екології викликали проблеми організації і розвитку ландшафтних комплексів, впливу геологічних процесів на живі організми і людину, будови, біохімічного складу і особливостей формування ґрунтового покриву Землі та ін. Значний внесок у розвиток цього напрямку внесли німецькі географи А. Гумбольдт і К. Ріттер, російський ґрунтознавець В.В. Докучаєв та ін.

Дослідження, проведені в рамках перерахованих вище напрямків, заклали основу для виділення їх у самостійні галузі наукового знання. У 1910 р. в Брюсселі відбувся Міжнародний ботанічний конгрес, на якому як самостійна ботанічна дисципліна була виділена екологія рослин — біологічна наука, що вивчає взаємозв'язки живого організму і його навколишнього середовища. У наступні кілька десятиліть офіційне визнання як відносно самостійних напрямків досліджень отримали також екологія людини, екологія тварин і геоекологія.

Ще задовго до того, як окремі напрями екологічних досліджень отримали самостійність, намітилась очевидна тенденція до поступового укрупнення об'єктів екологічного вивчення. Якщо спочатку як такі виступали окремі особини, їх групи, конкретні біологічні види і т.д., то з плином часу їх стали доповнювати великі природні комплекси, такі, як «біоценоз», поняття про який було сформульовано німецьким зоологом і гідробіологом К. Мебіусом ще в 1877 р. (новий термін покликаний був позначати сукупність рослин, тварин і мікроорганізмів, що населяють відносно однорідний життєвий простір). Незадовго до цього, в 1875 р., австрійський геолог Е. Зюсс для позначення «плівки життя» на поверхні Землі запропонував поняття «біосфера». Значно розширив і конкретизував це поняття українець В.І. Вернадський у своїй книзі «Біосфера», що побачила світ у 1926 р. У 1935 р. англійський ботанік А. Тенслі ввів поняття «екологічна система» (екосистема). А в 1940 р. радянським ботаніком і географом В.М. Сукачовим був введений термін «біогеоценоз», яким він запропонував позначати елементарну одиницю біосфери. Природно, що вивчення таких масштабних комплексних утворень вимагало об'єднання дослідницьких зусиль представників різних «спеціальних» екологій, що, у свою чергу, було б практично неможливо без узгодження їх наукового категоріального апарату, а також без вироблення спільних підходів до організації самого процесу дослідження. Власне саме цій необхідності і зобов'язана своєю появою екологія як єдина наука, що інтегрує в собі окремі предметні екології, які досі розвивались відносно незалежно одна від одної. Результатом їх возз'єднання стало утворення «великої екології» (за висловом М.Ф. Реймерса) або «макроекології», яка включає сьогодні у свою структуру такі основні розділи:

  • загальна екологія;
  • біоекологія;
  • геоекологія;
  • екологія людини (включаючи соціальну екологію);
  • прикладна екологія.

Сучасна екологія — це комплексна наука, яка вирішує надзвичайно широкий спектр задач, вкрай актуальних на сучасному етапі розвитку суспільства. За визначенням одного з найвпливовіших сучасних екологів Юджина Одума, «екологія — це міждисциплінарна область знання, наука про устрій багаторівневих систем у природі, суспільстві, їх взаємозв'язок».

Розвиток екологічних уявлень людей з найдавніших часів до наших днів (частина перша)

X

Вхід

Завантажую...