Кінець XV - початок XVI ст. по праву носить назву епохи Великих географічних відкриттів. У 1492 р. італійський мореплавець Христофор Колумб відкрив Америку. У 1498 португалець Васко да Гама обігнув Африку і морським шляхом досяг Індії. У 1516 (17?)р. португальські мандрівники вперше досягли Китаю морським шляхом. А в 1521 іспанські мореплавці на чолі з Фернаном Магелланом зробили першу кругосвітню подорож. Обігнувши Південну Америку, вони досягли Східної Азії, після чого повернулися до Іспанії. Ці подорожі стали важливим етапом у розширенні знань про Землю.

У 1543 р. була опублікована праця Миколи Коперника (1473-1543) «Про обертання небесних сфер», в якому викладалася геліоцентрична система світу, яка відображає істинну картину будови світу. Відкриття Коперника здійснило переворот в уявленнях людей про світ і розуміння ними свого місця в ньому. Італійський філософ, борець проти схоластичної філософії та римсько-католицької церкви Джордано Бруно (1548-1600) зробив значний внесок у розвиток вчення Коперника, а також звільнив його від недоліків та обмеженості. Він стверджував, що у Всесвіті є незліченна кількість зірок, подібних до Сонця, значна частина яких заселена живими істотами. У 1600 р. Джордано Бруно був спалений на багатті за вироком інквізиції.

Розширення кордонів відомого світу значною мірою сприяв винахід нових засобів вивчення зоряного неба. Італійський фізик і астроном Галілео Галілей (1564-1642) сконструював телескоп, за допомогою якого досліджував будову Чумацького Шляху, встановивши, що він є скупченням зірок, спостерігав фази Венери і плями на Сонці, відкрив чотири великих супутники Юпітера. Останній факт примітний тим, що Галілей своїм спостереженням фактично позбавив Землю останнього привілею по відношенню до інших планет Сонячної системи - монополії на «володіння» природним супутником.

Трохи більше півстоліття потому англійський фізик, математик і астроном Ісаак Ньютон (1642-1727), грунтуючись на результатах власних досліджень оптичних явищ, створив перший дзеркальний телескоп, який і донині залишається основним засобом вивчення видимої частини Всесвіту. З його допомогою були зроблені багато важливих відкриттів, що дозволили істотно розширити, уточнити і впорядкувати знання про космічний «будинок» людства.

Початок принципово нового етапу в розвитку науки традиційно пов'язують з ім'ям філософа і логіка Френсіса Бекона (1561-1626), який розробив індуктивний і експериментальний методи наукового дослідження. Головною метою науки він проголосив збільшення влади людини над природою. Це досяжно, на думку Бекона, лише за однієї умови - наука повинна дозволити людині як можна краще зрозуміти природу, щоб, підкоряючись їй, людина врешті-решт змогла панувати в ній і над нею.

Наприкінці XVI ст. голландський винахідник Захарій Янсен (жив в XVI ст.) створив перший мікроскоп, що дозволив одержувати зображення дрібних об'єктів, збільшені за допомогою скляних лінз. Англійський натураліст Роберт Гук (1635-1703) значно удосконалив мікроскоп (його прилад давав 40-кратне збільшення), за допомогою якого вперше спостерігав клітини рослин, а також досліджував структуру деяких мінералів. Його перу належить перша робота - «мікрографії» - яка розповідає про використання мікроскопної техніки.

Один з перших мікроскопістів голландець Антоні ван Левенгук (1632-1723), досяг досконалості у мистецтві шліфування оптичного скла, отримав лінзи, що дозволили отримати майже трьохсоткратне збільшення спостережуваних об'єктів. На їх основі він створив прилад оригінальної конструкції, за допомогою якого вивчив не тільки будову комах, найпростіших організмів, грибів, бактерій та клітин крові, але і харчові ланцюги, регулювання чисельності популяцій, які згодом стали найважливішими розділами екології. Дослідження Левенгука фактично поклали початок науковому дослідженню невідомого до тих пір живого мікросвіту, цього невід'ємного компонента середовища проживання людей.

Французький натураліст Жорж Бюффон (1707-1788), автор 36-томної «Природної історії», висловлював думки про єдність тваринного і рослинного світу, про їх життєдіяльність, розповсюдження та зв'язок із середовищем проживання, відстоював ідею змінності видів під впливом умов середовища. Він звернув увагу сучасників на разючу подібність у будові тіла людини та мавпи. Проте, побоюючись звинувачень у єресі з боку католицької церкви, Бюффон змушений був утриматися від висловів щодо їх можливого «рідності» і походження від єдиного предка.

Значним внеском у справу формування справжнього уявлення про місце людини в природі стала складена шведським натуралістом Карлом Ліннеєм (1707-1778) система класифікації рослинного і тваринного світу, за якою людина входила в систему тваринного царства і відносилась до класу ссавців, ряду приматів, в результаті людський вид отримав назву Homo sapiens.

Великою подією XVIII ст. стала поява еволюційної концепції французького природодослідника Жана Батіста Ла-марка (1744-1829), згідно з якою головною причиною розвитку організмів від нижчих форм до вищих є притаманне живій природі прагнення до вдосконалення організації, а також вплив на них різноманітних зовнішніх умов. Зміна зовнішніх умов змінює потреби організмів; у відповідь на це виникають нові види діяльності і нові звички; їх дію, у свою чергу, змінює організацію, морфологію розглянутого організму; придбані таким чином нові ознаки успадковуються нащадками. Ламарк вважав, що дана схема справедлива і по відношенню до людини.

Певний вплив на розвиток екологічних уявлень сучасників та подальший розвиток наукової думки мали ідеї англійського священика, економіста і демографа Томаса Роберта Мальтуса (1766-1834). Ним був сформульований так званий «закон народонаселення», згідно з яким народонаселення збільшується в геометричній прогресії, тоді як кошти до існування (насамперед їжа) можуть збільшуватися лише в арифметичній прогресії. З неминучим при такому розвитку подій перенаселенням Мальтус пропонував боротися за допомогою регламентації шлюбів і обмеження народжуваності. Він також закликав усіляко «сприяти діям природи, що викликають смертність ...»: перенаселяти будинки, робити в містах вузькі вулиці, створюючи тим самим сприятливі умови для поширення смертельних хвороб (таких, як чума). Погляди Мальтуса були піддані суворій критиці ще за життя їх автора за їх антигуманність.

Екологічний напрям в географії рослин протягом всієї першої половини XIX ст. розвивав німецький натураліст-енциклопедист, географ і мандрівник Олександр Фрідріх Вільгельм фон Гумбольдт (1769-1859). Він докладно вивчив особливості клімату в різних районах Північної півкулі і склав карту його ізотерм, виявив зв'язок між кліматом і характером рослинності, зробив спробу виділення на цій основі ботаніко-географічних областей (фітоценозів).

Особливу роль у становленні екології зіграли праці англійського природодослідника Чарльза Дарвіна (1809-1882), який створив теорію походження видів шляхом природного відбору. До числа найважливіших проблем екології, досліджених Дарвіном, належить проблема боротьби за існування, в якій відповідно до запропонованої концепції виграє аж ніяк не сильніший вид, а той, який зумів краще пристосуватися до специфічних обставин життя. Він звернув особливу увагу на вплив способу життя, умов існування та міжвидових взаємодій на їх морфологію і поведінку.

У 1866 р. німецький зоолог-еволюціоніст Ернст Геккель (1834-1919) у своїй праці «Загальна морфологія організмів» запропонував все коло питань, пов'язаних з проблемою боротьби за існування та впливу на живі істоти комплексу фізичних і біотичних умов, назвати терміном «екологія» . У своїй промові «Про шляхи розвитку і задачі зоології», виголошеній у 1869 р., Геккель визначив предмет нової галузі знання наступним чином: «Під екологією ми маємо на увазі науку про економію, домашній побут тваринних організмів. Вона досліджує загальні відносини тварин як до їх неорганічного, так і до їх органічного середовища, їх дружні і ворожі відносини до інших тварин і рослин, з якими вони вступають в прямі або непрямі контакти, або, одним словом, всі ті заплутані взаємовідносини, які Дарвін умовно позначив як боротьбу за існування". Слід зазначити, однак, що пропозиція Геккеля дещо випередило його час: минуло понад півстоліття, перш ніж слово «екологія» міцно увійшло в науковий обіг як позначення нової самостійної галузі наукового знання.

Протягом другої половини XIX ст. утворилось кілька великих, напрямків екологічних досліджень, що розвиваються, своєрідність кожного з яких визначалося наявністю у нього специфічного об'єкта вивчення. До таких з відомою часткою умовності можна віднести екологію рослин, екологію тварин, екологію людини і геоекологію.

Екологія рослин формувалася на базі відразу двох ботанічних дисциплін - фітогеографії і фізіології рослин. Відповідно основна увага в рамках цього напрямку приділялася розкриттю закономірностей розподілу різних видів рослин по поверхні Землі, виявлення можливостей та механізмів їх пристосування до конкретних умов зростання, вивчення особливостей живлення рослин та ін. Істотний внесок у розвиток цього напрямку в другій половині XIX століття внесли німецькі вчені - ботанік А. А. Грізенбах, агрохімік Ю. Лібіх, фізіолог рослин Ю. Сакс, російський хімік і агрохімік Д. І. Менделєєв і ін.

Дослідження в рамках екології тварин також велися за кількома основними напрямками: виявлялися закономірності розселення конкретних видів по поверхні планети, з'ясовувалися причини, способи та шляхи їх міграції, вивчалися харчові ланцюги, особливості між- і внутрішньовидових взаємовідносин, можливості їх використання в інтересах людини і ін. Розробкою цих і ряду інших напрямків займалися американські дослідники - зоолог С. Форбс та ентомолог Ч. Ренлі, датський зоолог О. Ф. Мюллер, російські дослідники - палеонтолог В. О. Ковалевський, зоологи К. М. Бер, О. Ф. Міддендорф і К. Ф. Рульє, натураліст А. А. Силантьєв, зоогеограф Н. А. Сєверцов та ін.

Проблематика екології людини розроблялася переважно у зв'язку з вивченням екологічних аспектів людської еволюції і дослідженнями в галузі медичної епідеміології та імунології. Перший напрямок досліджень у розглянутий період представляли англійські біологи-еволюціоністи Ч. Дарвін і Т. Гекслі, англійський філософ, соціолог і психолог Г. Спенсер, німецький природодослідник К. Фогт та деякі інші дослідники, другий напрям - мікробіологи, епідеміологи та імунологи Е. Берінг , Р. Кох, І. І. Мечников, Л. Пастер, Г. Ріккетс, П. Ерліх та ін.

Геоекологія виникла на стику двох найбільших наук про землю - географії та геології, а також біології. Найбільший інтерес у дослідників на зорі розвитку цієї галузі екології викликали проблеми організації і розвитку ландшафтних комплексів, впливу геологічних процесів на живі організми і людину, будови, біохімічного складу і особливостей формування грунтового покриву Землі і ін. Значний внесок у розвиток цього напрямку внесли німецькі географи А . Гумбольдт і К. Ріттер, російський грунтознавець В. В. Докучаєв, російський географ і ботанік А. М. Краснов та ін.

Дослідження, проведені в рамках перерахованих вище напрямків, заклали основу для виділення їх у самостійні галузі наукового знання. У 1910 р. в Брюсселі відбувся Міжнародний ботанічний конгрес, на якому як самостійні дисципліни ботаніки була виділена екологія рослин - біологічна наука, що вивчає взаємозв'язки живого організму і навколишнього його середовища. У наступні кілька десятиліть офіційне визнання як відносно самостійних напрямків досліджень отримали також екологія людини, екологія тварин і геоекологія.

Ще задовго до того, як окремі напрями екологічних досліджень знайшли самостійність, намітилася очевидна тенденція до поступового укрупнення об'єктів екологічного вивчення. Якщо спочатку в їх якості виступали поодинокі особини, їх групи, конкретні біологічні види і т.д., то з плином часу їх стали доповнювати великі природні комплекси, такі, як «біоценоз», поняття про який було сформульовано німецьким зоологом і гідробіологом К. Мебіусом ще в 1877 р. (новий термін покликаний був позначати сукупність рослин, тварин і мікроорганізмів, що населяють однорідний життєвий простір). Незадовго до цього, в 1875 р., австрійський геолог Е. Зюсс для позначення «плівки життя» на поверхні Землі запропонував поняття «біосфера». Значно розширив і конкретизував це поняття український вчений В. І. Вернадський у своїй книзі «Біосфера», що побачила світ у 1926 р. У 1935 р. англійський ботанік А. Тенслі ввів поняття «екологічна система» (екосистема). А в 1940 р. радянським ботаніком і географом В. Н. Сукачьовим був введений термін «біогеоценоз», яким він запропонував позначати елементарну одиницю біосфери. Природно, що вивчення таких масштабних комплексних утворень вимагало об'єднання дослідницьких зусиль представників різних «спеціальних» екології, що, у свою чергу, було б практично неможливо без узгодження їх наукового категоріального апарату, а також без вироблення спільних підходів до організації самого процесу дослідження. Власне саме цієї необхідності і зобов'язана своєю появою екологія як єдина наука, що інтегрує в собі частинні предметні екології, що розвивалися раніше. Результатом їх возз'єднання стало утворення «великої екології» (за висловом Н.Ф.Реймерса) або «макроекологіі», що включає сьогодні у свою структуру наступні основні розділи:
• загальна екологія;
• біоекологія;
• геоекологія;
• екологія людини (включаючи соціальну екологію);
• прикладна екологія.

За визначенням одного з найвпливовіших сучасних екологів Юджина Одума: «екологія - це міждисциплінарна область знання, наука про влаштування багаторівневих систем у природі, суспільстві, їх взаємозв'язок».
 

Розвиток екологічних уявлень людей з найдавніших часів до наших днів (частина перша)