Рушниці, мікроби і сталь: Джаред Даймонд про долі людських суспільств

Рушниці, мікроби і сталь: Джаред Даймонд про долі людських суспільств

Джаред Даймонд, знайомий нашим читачам по книзі «Колапс: чому одні суспільства виживають, а інші вмирають», у своїй попередній книзі «Рушниці, мікроби і сталь. Долі людських суспільств» зробив спробу пов'язати умови навколишнього середовища (в тому числі і різноманітність видів тварин і рослин, потенційних доместикатів) з долею народів. Чому європейці і вихідці з Європи стали домінувати в світі? Чому корінні жителі Австралії та обох Америк, які живуть у сприятливих кліматичних умовах, відстали у своєму розвитку від Європи і стали жертвами колонізації, а також смертельних хвороб? Переконливі відповіді на ці та багато інших питань вмістила в собі ця захоплююча книга.

Автор книги (за яку він, до речі, отримав Пулітцерівську премію) приділяє порівняно невелику увагу історії до появи писемності (приблизно до початку 3 тисячоліття до н.е.), незважаючи на те, що вона становить 99,9% всього п'ятимільйонного перебування людини на Землі. Кожна цивілізація йшла до цього важливого етапу з різною швидкістю, а деякі народи так і «не навчилися писати». Як пояснити ці відмінності в рівні розвитку?

Сьогодні існує декілька «міфів», які пояснюють причину відставання у розвитку одних народів від інших:

  1. Генетична неповноцінність.
  2. Стимулюючий вплив помірно-холодного клімату (в теплих країнах росте все, і у місцевого населення немає стимулу прикладати зусилля для боротьби з несприятливими умовами навколишнього середовища).
  3. Перші високорозвинені цивілізації з'явилися в посушливих долинах річок. Для боротьби з засухами доводилося зводити великомасштабні іригаційні системи, що неможливо зробити без розвиненої бюрократії. Саме так, на думку деяких авторів, з'явилися перші держави.

Від першого міфу про генетичну неповноцінність «відсталих» у розвитку народів Джаред не залишив каменя на камені (цей розділ стане корисним для різного роду расистів і нацистів).

Неважко уявити собі як мінімум дві можливі причини, які підтверджують моє враження від новогвінейців як від людей більш розумних, ніж жителі Заходу. По-перше, європейці вже кілька тисячоліть живуть щільними популяціями, в умовах суспільного устрою, який передбачає централізоване управління, наявність поліції і судових органів. В цих суспільствах епідемії інфекційних хвороб (наприклад, віспи), супутні високій популяційній щільності, історично були головним чинником смертності, тоді як вбивства були порівняно нечисленними, а стан війни був швидше винятком, ніж правилом. Більшість європейців, які пережили фатальні епідемії, також уникли і інших потенційних причин смерті, що дозволило їм передати у спадок свої гени. Сьогодні більшість живонароджених дітей на Заході так само щасливо уникають смерті від інфекцій і успішно відтворюють себе незалежно від рівня інтелекту та генетичних характеристик. Новогвінейці ж, навпаки, всі ці тисячоліття жили в суспільствах, чисельність яких була занадто низька для виникнення епідемічних захворювань, властивих густонаселеним територіям. Зате вони частіше вмирали від вбивств, безперервних міжплемінних воєн, нещасних випадків і нестачі продовольства.

У більш кмітливих людей шанс уникнути дії головних причин смертності, характерних для традиційних новогвінейських суспільств, вищий, ніж у менш кмітливих. При цьому характерна для традиційних європейських суспільств смертність від епідемічних захворювань майже ніяк не співвідноситься з рівнем інтелекту, зате співвідноситься з опірністю організму, яка передається генетично та пов'язана з особливостями внутрішніх хімічних процесів, включаючи імунітет. Так, люди з другою або четвертою групою крові мають більшу стійкість до вірусу віспи, ніж люди з першою групою. Іншими словами, природний відбір, який заохочує гени, відповідальні за інтелект, у Новій Гвінеї напевно діяв набагато безжалісніше, ніж у більш густонаселених, складно організованих суспільствах, де на першому місці виявився природний відбір за ознаками, пов'язаними з хімічними особливостями організму і імунітетом.

Крім цієї генетичної причини можливої інтелектуальної переваги сучасних новогвінейців над жителями Заходу, є і ще одна. Сучасні європейські та американські діти проводять величезну частину свого часу в пасивних розвагах - завдяки кіно, радіо і телебаченню. В середньостатистичній американській сім'ї телевізор не вимикається сім годин на добу. Навпаки, діти в новогвінейських традиційних суспільствах фактично позбавлені можливостей пасивних розваг, за відсутності яких вони проводять майже весь час неспання в активних заняттях - в розмовах та іграх з іншими дітьми чи з дорослими. Дослідники дитячої психології практично в один голос говорять про важливість заохочення та активності для ментального розвитку дитини і підкреслюють, що брак стимулювання необоротно його загальмовує. Безперечно, більш високий в середньому рівень розвитку розумової діяльності, який демонструють новогвінейці, визначається і цим, негенетичним фактором.

Раніше в онлайнових ЗМІ деякі горе-дослідники, здивовані рівнем інтелекту австралійських аборигенів, стверджували, що на цьому континенті раніше існувала високорозвинена цивілізація. Джаред Даймонд переконливо спростував ці домисли.

Другий міф про стимулюючий вплив холодного клімату і гальмуючий вплив жаркого і вологого клімату тропіків на творчу активність людей також не витримує критики. У помірних широтах Північної Америки аж до прибуття європейців, так і не з'явилося жодної високорозвиненої цивілізації.

Щодо третього «міфу» Джаред Даймонд заявляє таке:

Детальні археологічні дослідження показали, що поява складних іригаційних споруд не супроводжувала зростання централізованої бюрократії, а слідувала за ним зі значним відривом.

Натомість, в якості основної причини нерівномірності розвитку суспільств на планеті Даймонд називає наявність видів тварин і рослин, придатних до доместикації, а саме злаків з великим насінням (Євразія домінувала по числу таких видів) і великих ссавців (Першість за кількістю таких видів також за Євразією. Інші континенти людина заселила набагато пізніше і з більш розвиненою зброєю. Мегафауна цих континентів, потенційно придатна до одомашнення, виявилась не готовою до раптової появи «хижака», оснащеного «розвинутими» пристосуваннями для полювання і була винищена. Так жителі деяких континентів несвідомо «застопорили» свій розвиток).

В докторській дисертації Марка Блумлера «Вага насіння і умови навколишнього середовища в трав'янистих місцевостях середземноморського типу в Каліфорнії та Ізраїлі» (Університет Каліфорнії, Берклі, 1992) перераховуються 56 диких видів злаків з найбільшим і найважким насінням (за винятком бамбука), по яких є доступні дані. Вага зерен цих видів варіюється від 10 мг до більш ніж 40 мг, що в десять разів перевищує медіанне значення для всієї множини диких трав планети, від якої наведені 56 видів становлять лише 1%. Таблиця показує, що злаки-чемпіони головним чином зосереджені в середземноморській зоні західної Євразії.

Зокрема, пшениця і ячмінь, які з'явились в близькосхідному регіоні, представляють клас культур, які називають хлібними зерновими (це члени родини злаків), тоді як виведені в ньому ж горох і сочевиця представляють зернобобові культури (це члени родини бобових). Хлібні культури мають такі переваги, як швидкий ріст, високий вміст вуглеводів і висока врожайність (до тонни на посівний гектар). Як результат, на хлібні культури сьогодні припадає понад половини калорій, які споживаються людством, і до них відносяться п'ять з дванадцяти найпоширеніших на Землі культур (пшениця, кукурудза, рис, ячмінь і сорго). У багатьох хлібних культур низький вміст білка, проте цей дефіцит заповнюється зернобобовими, в яких частка білка, як правило, становить 25% (у випадку сої - всі 38%). В сукупності хлібні і бобові зернові забезпечують солідну частину інгредієнтів збалансованого людського раціону.

Виявляється, що понад 80% сучасного світового врожаю сільськогосподарських культур знімається всього лише з дюжини видів. В команду цих аграрних чемпіонів входять хлібні зернові - пшениця, кукурудза, рис, ячмінь і сорго; зернобобова рослина соя; коренеплоди і бульбові рослини картопля, маніок і батат; цукроноси цукрова тростина і цукровий буряк; нарешті, плодова рослина банан. Одні лише хлібні культури забезпечують сьогодні понад половину калорій, які споживаються населенням Землі. Враховуючи, що число основних продовольчих культур таке мале і всі вони були виведені тисячі років тому, нас вже не повинно дивувати, що в багатьох регіонах світу не знайшлося диких аборигенних рослин з видатним потенціалом. Та обставина, що в сучасну епоху ми не додали до списку основних продовольчих культур жодного нового пункту, змушує припустити, що стародавні народи, ймовірно, вже перепробували всі корисні дикі рослини та одомашнили ті, які були того варті.

Центром «інноваційного» розвитку сільського господарства був Родючий півмісяць (території з Середземноморським типом клімату). Інтенсивне сільськогосподарське виробництво сприяло появі перших держав. На ці процеси вплинув сприятливий клімат і наявність великої кількості видів рослин і тварин, придатних до доместикації.

Одна з головних переваг Родючого півмісяця - його місцезнаходження в зоні так званого середземноморського клімату, для якого характерні м'яка, дощова зима і довге, спекотливе та посушливе літо. Цей клімат сприяє відбору рослинних видів, здатних вижити в довгий сухий сезон і швидко відновити вегетацію з початком сезону дощів. Багато рослин Родючого півмісяця, особливо види злакових і бобових, в ході еволюції набули цінну для людини властивість - ці однорічники в посушливий період висихають і самі по собі гинуть.

Однорічні рослини, з відміреним терміном життя в один рік, залишаються дрібними травами. Компенсуючи цю обставину, більшість з них вкладають основні сили у виробництво великого насіння, яке перебуває у спокої протягом сухого сезону і готове дати перші паростки з початком дощів. Відповідно однорічники не витрачають енергію на формування неїстівних деревних або волокнистих стебел, як дерева та кущі. Тим часом багато великого насіння, в першу чергу однорічних хлібних зернових і зернобобових, цілком їстівні для людини. Саме до цих двох класів відносяться 6 з 12 основних сучасних культур. Зворотний приклад являють рослини, які ви можете спостерігати з вікна, якщо живете поблизу лісу: дерева і кущі складаються з матеріалу, практично цілком неїстівного, і вкладають набагато менше енергії в своє їстівне насіння. Звісно, деякі лісові дерева в регіонах з вологим кліматом дають велике їстівне насіння, проте це насіння практично не пристосоване пережити довгий посушливий сезон, а значить і до тривалого зберігання людиною.

Друга перевага флори Родючого півмісяця полягала в тому, що дикі предки багатьох аборигенних культур вже росли в достатку і відрізнялися високою врожайністю. Вони займали великі і порівняно щільно зарослі ділянки, цінність яких не могла не звернути на себе увагу мисливців-збирачів. Польові дослідження ботаніків, які збирали врожай з таких диких самосівних ділянок - фактично наслідуючи спосіб мисливців-збирачів більш ніж десятитисячорічної давності, - показали, що їх щорічна врожайність може досягати тонни на гектар. Це означає, що витрата людиною всього лише однієї кілокалорії на збір дає до 50 кілокалорій харчової енергії. Збираючи величезні кількості дикого хліба за коротку урожайну пору і зберігаючи зерна для харчування в решту року, деякі племена мисливців-збирачів Родючого півмісяця змогли перейти до постійного осілого життя в селах ще до того, як почали займатись власне культивацією.

Третя перевага флори Родючого півмісяця полягає в тому, що в її складі велика частка двостатевих самозапильників - рослин, які, як правило, запилюють самі себе, але здатні і до періодичного перехресного запилення. Згадайте, що більшість диких рослин або є строго перехреснозапильними гермафродитами, або існують як різностатеві особини, кожна з яких не може розмножуватись за відсутності як мінімум ще однієї особини іншої статі. Ці репродуктивні особливості створювали чимало труднощів для стародавніх землеробів, оскільки, як тільки вони знаходили корисного мутанта, його потомство схрещувалось з іншими особинами і втрачало свої успадковані переваги. Не дивно, що більшість культур належить тій незначній частці диких рослин, які або являються самозапильними гермафродитами, або відтворюють себе безстатевим способом, тобто вегетативно (наприклад, корінням, яке генетично дублює батьківську рослину). Тому достаток двостатевих самозапильників серед рослин Родючого півмісяця був на руку першим місцевим рослинникам - в їх розпорядженні опинилось достатньо диких видів зі зручною для людини репродуктивною біологією.

Двостатеві самозапильники були зручні першим рослинникам ще й тим, що час від часу могли перехресно запилюватись з особинами, які несуть інший генотип, тим самим створюючи нові різновиди для подальшого відбору. Причому це випадкове перехресне запилення відбувалось не лише між особинами одного виду, але і між особинами близькоспоріднених видів, в результаті чого з'являлись міжвидові гібриди. Звичайна хлібопекарська м'яка пшениця - найбільш цінна культура сучасності - з'явилась в Родючому півмісяці саме як результат схрещування двостатевих самозапильників.

З основних культур, виведених в регіоні Родючого півмісяця, перші вісім були двостатевими самозапильниками. З трьох хлібних самозапильників, які входять до їх числа (пшениці-однозернянки, пшениці-двозернянки і ячменю) обидві пшениці мали додаткову перевагу - високий вміст білка (від 8 до 14%). Натомість, основні хлібні культури Східної Азії та Нового Світу (рис і кукурудза відповідно) були зовсім небагаті на білок, і ця проблема дефіциту поживних речовин мала важливі наслідки.

Крім того область Родючого півмісяця має такі важливі переваги:

  • Західноєвразійська зона - найбільша в світі, внаслідок чого має широке різноманіття диких рослинних і тваринних видів і, наприклад, перевершує за цим показником порівняно малі середземноморські зони Південно-Західної Австралії та Чилі.
  • З усіх середземноморських зон західноєвразійська виділяється найбільшою амплітудою перепадів клімату від сезону до сезону і від року до року. Така варіативність направляла еволюцію рослинного світу в бік більшого пропорційного вмісту однорічних рослин.

Завдяки двом вище переліченим перевагам - видовому розмаїттю та частці однорічників серед рослин - випливає закономірний наслідок: середземноморська зона Західної Євразії має найширше розмаїття однорічних рослин.

Значення цього ботанічного достатку для людини було продемонстровано географом Марком Блумлером, який досліджував світовий розподіл диких трав. З тисяч диких злакових видів планети Блумлер звів в таблицю 56 головних великонасінних - добірний урожай самої природи. Щоб потрапити в його таблицю, насіння виду повинно було бути як мінімум у десять разів важчим за медіанне значення ваги насіння для всіх диких трав взагалі. Практично всі ці трави - уродженці середземноморських зон або інших областей з сезонною посушливістю. Більше того, вони переважно зосереджені якраз в Родючому півмісяці або інших частинах західноєвразійської середземноморської зони, завдяки чому у місцевих хліборобів-початківців був величезний вибір: 32 з 56 найбільш цінних диких трав всього світу! Якщо говорити конкретніше, ячмінь і пшениця-двозернянка, дві найважливіші ранні культури Родючого півмісяця, займають у списку Блумлера відповідно третє і тринадцяте місця. За контрастом, на середземноморську зону Чилі припадає лише два пункти з цього списку, на Каліфорнію і Південну Африку - по одному, а Південно-Західна Австралія не представлена в ньому взагалі. Один цей факт пояснює багато чого в тому, чому всесвітня історія склалась саме так, як склалась.

Крім того для зони Родючого півмісяця характерний широкий розкид висот і типів ландшафтів в межах незначних відстаней. Перепад висот на її території - від найнижчої точки суші на Землі (Мертве море) до гір заввишки в 18 000 футів (неподалік від Тегерану) - забезпечує відповідну різноманітність середовищ існування, а отже і досить широку різноманітність диких рослин, потенційно придатних для окультурення. Гористі місцевості тут безпосередньо прилягають до низин з їх ріками, річковими заплавами і пустелями, придатними для зрошувального сільського господарства. У середземноморських зонах Південно-Західної Австралії і в меншій мірі Південної Африки та Західної Європи діапазон висот, ландшафтів і середовищ існування більш обмежений.

Іншим наслідком перепаду висот на території Родючого півмісяця була «ступінчастість» врожайного сезону: у рослин на більш високих площинах достигання насіння наступало трохи пізніше, ніж у рослин на нижніх. Це означало, що мисливці-збирачі могли підніматись по схилу, збираючи зерно по мірі його дозрівання, а не вирішувати непосильну задачу швидкого збору врожаю, разом дозрілого на одній висоті. На початкових стадіях культивації рослин першим землеробам не було потрібно нічого складного - лише взяти насіння диких злаків, які ростуть на схилах пагорбів і отримують вологу від непередбачуваних атмосферних опадів, і висадити це насіння в сирий низинний ґрунт, де було більше надії на врожай і менше залежності від дощу.

Висока питома щільність біологічного різноманіття, характерна для Родючого півмісяця, наділила його і великою кількістю предків не лише цінних культур, а й великих домашніх тварин. Як ми побачимо, в інших середземноморських зонах - в Каліфорнії, Чилі, Південно-Західній Азії і Південній Африці - диких видів ссавців, придатних для одомашнення, або не було взагалі, або було занадто мало. Навпаки, в регіоні Родючого півмісяця чотири великі види ссавців - коза, вівця, свиня і корова - були одомашнені досить рано, можливо, раніше за всі інші види у світі за винятком собаки. Ці види і сьогодні входять у п'ятірку найбільш важливих домашніх тварин.

Завдяки достатку придатних до одомашнення диких рослин і тварин древні мешканці Родючого півмісяця отримали можливість швидко сформувати ефективний і збалансований біокомплекс для інтенсивного продовольчого виробництва. Цей комплекс складався, по-перше, з джерела вуглеводів - трьох хлібних злаків; по-друге, джерела білків - чотирьох зернобобових рослин (які містять 20-25% білка) і чотирьох домашніх тварин (з додатковим другорядним джерелом у вигляді пшениці); по-третє, з джерела волокон і масел - льону (насіння якого складається з масла приблизно на 40%). З часом, через тисячоліття після початку одомашнення тварин і зародження виробництва продовольства, тварин стали також використовувати як джерело молока і вовни, запрягати їх у плуг і перевозити на них вантажі. Таким чином, культури і худоба перших аграріїв Родючого півмісяця в якийсь момент змогли задовольнити всі базові економічні потреби людини: у вуглеводах, білках, жирах, одязі, тягловій силі та транспорті.

Еволюція від полювання і збирання до землеробства і скотарства завершилась в регіоні Родючого півмісяця порівняно швидко: напередодні 9000 р. до н. е. люди не знали ні культурних рослин, ні домашніх тварин і повністю залежали від здобутої дикої їжі, але вже до 6000 р. до н. е. деякі місцеві суспільства, навпаки, вже повністю залежали від їжі, яку вони власноруч вирощували.

Є ціла галузь науки - етнобіологія, яка вивчає уявлення народів про дикі рослини і тварини свого середовища проживання. Дослідження етнобіологів в першу чергу зосереджені на небагатьох збережених в світі мисливсько-збиральних племенах, а також на землеробських племенах, які як і раніше серйозно залежать від дикої їжі та натуральних продуктів. Так от, судячи зі свідчень вчених, ці племена - ходячі енциклопедії живої природи. В їх мовах є назви для тисячі з гаком рослинних і тваринних видів, чиї біологічні характеристики, місцепроживання і можлива користь для людини відомі їм у всіх подробицях. В міру того як люди все сильніше впадали в залежність від культурних рослин і домашніх тварин, знання про дику природу, які передаються з покоління в покоління, поступово знецінювались і відмирали, і вінцем цієї еволюції став відвідувач сучасного супермаркету, нездатний відрізнити дикий злак від дикого бобу.

Далі Джаред Даймонд в своїй книзі перейшов до хвороб, які супроводжують людину з моменту появи.

Всі класи хвороб, властивих нечисленним відокремленим популяціям, швидше за все, являються найдавнішими недугами людства. Тільки вони могли розвиватись і жити серед людей протягом перших мільйонів років нашої еволюційної історії, коли населення планети було невеликим і розосередженим. До того ж ці хвороби або ідентичні, або аналогічні хворобам наших найближчих диких родичів - африканських приматів. Натомість, хвороби скупченості, про які ми говорили раніше, могли виникнути тільки з ростом розміру і щільності людських популяцій. Цей ріст був запущений появою близько 10 тисяч років тому сільського господарства і пізніше отримав додаткове прискорення з появою міст. Насправді багато поширених інфекційних хвороб вперше достовірно датуються напрочуд пізно: віспа - приблизно 1600 р. до н. е. (судячи з віспин, знайдених у єгипетських мумій), свинка - 400 р. до н. е., проказа - 200 р. до н. е., епідемічний поліомієліт - 1840 р. н. е., СНІД - 1959 р.

Чому поява сільського господарства одночасно запустила еволюцію наших епідемічних інфекцій? По-перше, тому що, як тільки що було сказано, землеробство здатне забезпечувати набагато більшу популяційну щільність, ніж полювання і збирання, - в середньому на один-два порядки. По-друге, мисливці-збирачі часто змінюють стоянки, а отже постійно йдуть від скупчень своїх екскрементів з акумульованими в них мікробами і личинками глистів. Осілість хліборобів, навпаки, змушує їх жити посеред власних нечистот, що максимально скорочує мікробам шлях з тіла однієї людини в питну воду іншої.

Деякі землеробські суспільства ще більше спрощують своїм фекальним бактеріям і глистам завдання пошуку нових жертв - вони збирають власні екскременти та сечу і використовують їх як добриво на полях, де працюють люди. Іригаційне землеробство та рибництво створюють ідеальні умови існування для равликів, які переносять шистосомоз, і для глистів-трематод, які проникають в нашу шкіру, коли ми йдемо по забрудненій фекаліями воді. Осілі аграрії живуть не лише в оточенні власних екскрементів - поступово їх починають оточувати гризуни-переносники, яких приваблюють запаси продовольства. Ділянки лісу, які африканські хлібороби розчищали під ріллю, також забезпечували ідеальне середовище проживання і розмноження для малярійних москітів.

Багато хвороб розвинені суспільства отримали в результаті одомашнення тварин. Хвороби тварин трансформуються в специфічні для людини різноманітними способами.

Одним з елементів такої трансформації є заміна посередника: коли мікроб, який розмножується за допомогою якогось переносника-членистоногого, перемикається на нового господаря, йому (мікробу) може знадобитись знайти собі нового членистоногого. Наприклад, висипний тиф в популяціях щурів спочатку переносили щурячі блохи, які на перших порах справлялись і з завданням перенесення мікробів з щурів на людину. Згодом мікроби виявили, що платтяні воші - набагато більш ефективний метод переміщення безпосередньо між людьми. Тепер, коли американці здебільшого позбавились від вошей, висипний тиф проклав собі новий шлях в наш організм - заражаючи північноамериканських білок-летяг, які мешкають на сході, і переходячи на людей, на чиїх горищах летяги знаходять собі притулок.

Найдокладніше в цьому плані були вивчені події, що супроводжували спалах міксоматозу в австралійській популяції кроликів. Було відмічено, що міксовірус, спочатку ендемік дикого бразильського виду кроликів, кілька разів ставав причиною летальної епізоотії серед європейських домашніх кроликів - які належать до іншого виду. Тому в 1950 р. вірус цілеспрямовано перенесли до Австралії в надії позбутись недалекоглядно завезених сюди в XIX ст. європейських кроликів, які стали справжнім бичем місцевого сільського господарства. У перший рік міксоматоз дав чудові (для австралійських фермерів) показники - 99,8% смертельних випадків серед заражених особин. До нещастя фермерів, на наступний рік смертність впала до 90%, а з часом стабілізувалася на 25%, покінчивши з планами австралійців викорінити кролячу напасть. Проблема полягала в тому, що міксовірус еволюціонував і при цьому керувався власними інтересами, які відрізнялись не тільки від кролячих, а й від наших. В результаті його модифікації кролики стали рідше заражатись, а заражені - довше не вмирати. Таким чином, еволюціонувавший міксовірус навчився передавати своє потомство більшій кількості кроликів, ніж це вдавалося його надміру активному попереднику.

Щоб привести аналогічний приклад з людської практики, досить пригадати про дивовижну еволюцію сифілісу. У нас сифіліс в першу чергу асоціюється з двома ознаками: генітальними виразками і дуже повільним розвитком хвороби, яка у багатьох випадках призводить до смерті - у людей які не лікуються - лише через багато років. Однак за часів перших достовірно засвідчених випадків цього захворювання в Європі - 1495 р. - характерні сифілітичні нагноєння часто вкривали тіло людини з голови до колін, з обличчя облазила шкіра, а смерть наступала лише через два-три місяці. До 1546 року сифіліс вже перетворився на хворобу з набором добре відомих нам сьогодні симптомів. Очевидно, що так само, як і у випадку з міксоматозом, трансформація спірохет, які викликають сифіліс, спрямована на подовження терміну життя зараженого, дала їм можливість поширювати своє потомство серед більшого кола потенційних жертв.

Таким чином, висока чисельність і щільність населення, а також одомашнених тварин сприяли появі та еволюції безлічі хвороб, і, відповідно, розвитку імунної системи жителів Старого Світу.

Роль смертоносних інфекцій як фактора людської історії прекрасно ілюструє депопуляція Нового Світу в епоху європейської колонізації. Число корінних американців, які померли в битві від європейської вогнепальної і холодної зброї, сильно поступалось числу тих, хто помер у власному ліжку від євразійських мікробів.

Ми забуваємо, що в Північній Америці теж існувала густонаселена індіанська територія, причому як раз там, де і слід було очікувати - в долині Міссісіпі, до сьогодні одній з найбільш родючих наших областей. Правда, в її випадку конкістадори не брали участь у знищенні корінного населення безпосередньо, оскільки за них всю роботу встигли виконати євразійські мікроби. Коли Ернандо де Сото в 1540 р. першим з європейців здійснював похід по Південно-Східним Сполученим Штатам, він зустрів чимало індіанських міст, які двома роками раніше втратили всіх своїх мешканців в результаті епідемій. Переносниками цих епідемій були індіанці з узбережжя, яких заражали іспанці, які зрідка до них навідувалися. Таким чином, мікроби іспанців досягли внутрішніх територій континенту раніше за самих іспанців.

Як би там не було, в нижній течії Міссісіпі де Сото ще встиг застати багатонаселені міста. І хоча після його експедиції європейців в долині не було дуже довго, мікроби з Євразії вже міцно влаштувалися в Північній Америці і їх власна експансія тривала. До наступної появи білих в нижній течії Міссісіпі - це були французькі колоністи в кінці XVII ст. - майже жодного з великих індіанських міст не залишилося, а пам'ять про них вціліла лише у вигляді масивних курганів. Ми лише недавно усвідомили, що на момент прибуття Колумба в Новий Світ багато з суспільств, які будували ці кургани, все ще нормально функціонували і що їх колапс (ймовірно, викликаний мором) стався лише пізніше, десь між 1492 р. і постійним заселенням долини Міссісіпі європейцями.

В пору моєї юності американських школярів вчили, що до Колумба корінне населення Північної Америки становило не більше мільйона людей. Така скромна цифра була дуже зручна, тому що представляла завоювання континенту білими в менш похмурому світлі - адже виходило, що він був практично безлюдний. Однак тепер, в результаті археологічних розкопок і аналізу свідчень, надісланих першими європейськими гостями в наших краях, приблизна оцінка чисельності індіанського населення зросла майже до 20 мільйонів. Для обох Америк скорочення корінного населення за одне-два століття після прибуття Колумба оцінюється сьогодні зовсім іншими цифрами - до 95%.

На Гаїті від індіанського населення, яке в рік прибуття Колумба становило 8 млн. осіб, до 1535 року не залишилося нікого. На Фіджі епідемія кору, занесеного в 1875 р. одним з місцевих вождів, який повернувся з Австралії, знищила близько чверті тодішнього населення (яке вже зазнало величезної шкоди від минулих епідемій, початок яким було покладено першим візитом європейців в 1791 р.). Сифіліс, гонорея, туберкульоз та грип, які прибули з капітаном Куком в 1779 р., великий спалах черевного тифу у 1804 р., а також численні «дрібні» епідемії скоротили населення Гавайїв з приблизно півмільйона осіб в 1779 р. до 84 тисяч в 1853 р. - в цей рік перша в історії островів епідемія віспи забрала життя ще близько 10 тисяч чоловік. Такі приклади можна перераховувати майже нескінченно.

В кінці останнього льодовикового періоду значна частина населення світу жила в суспільствах, подібних до існуючого понині новогвінейського кочового племені файу, і ніякого якісно більш складного соціального устрою на планеті не існувало. Ще порівняно недавно, в 1500 р., менше 20% площі земної суші було розмічено кордонами і поділено між державами, якими управляли чиновники і життя в яких регламентувалось законами. В наші дні такий розподіл поширюється на всю земну сушу за винятком Антарктиди.

Очевидно, що перемогами в зіткненнях з більш примітивними політичними утвореннями держави багато в чому зобов'язані двом перевагам: по-перше, перевазі в озброєнні та інших технологіях, по-друге, величезній чисельній перевазі. Однак держави (і вождівства) мають і дві інші потенційні переваги. По-перше, наявність монополії на прийняття рішень дозволяє ефективніше мобілізувати війська і ресурси. По-друге, завдяки інституту офіційної релігії та культивованому в багатьох державах патріотичному ентузіазмові держава отримує воїнів, які готові йти на самогубний ризик.

Подібні почуття немислимі у людей, які живуть в общинах і племенах. Ні в одній з розповідей моїх новогвінейських знайомих про війни, в яких вони брали участь, не було і натяку на племінний патріотизм, в них не фігурувало ні самогубних вилазок, ні якихось інших бойових дій, які здійснюються з усвідомленим ризиком смерті. Їх набіги або починались із засідки, або влаштовувались явно переважаючими силами - можливість того, щоб хтось загинув за своє село, мінімізувалась всякою ціною. Однак така установка племен істотно обмежувала їх військово-стратегічний потенціал у порівнянні з суспільствами державного типу. Звісно, патріотичні і релігійні фанатики являються такими грізними опонентами не в силу самого факту своєї смерті, а в силу готовності пожертвувати частиною людей заради знищення або придушення своїх супротивників-іновірців. Військовий фанатизм того роду, про який ми читаємо в хроніках християнських та ісламських завоювань, найімовірніше не був відомий ще 6 тисяч років тому і вперше з'являється з виникненням вождівств і особливо держав.

Отже, ми встановили три групи віддалених факторів, які зумовили успіх європейського завоювання Америки: більш довге існування в Євразії людських популяцій, велика ефективність євразійського виробництва продовольства, яка витікала з більшого різноманіття євразійських рослинних і особливо тваринних доместикатів, і, нарешті, відсутність настільки ж серйозних, як в Америці, географічних та екологічних перешкод на шляху внутріконтинентальної культурної та популяційної дифузії.

Очевидна різниця між історіями народів, які живуть на різних континентах, виникла не внаслідок вроджених відмінностей цих народів, а з причини відмінностей їх середовища проживання.

Якби Австралія та Євразія обмінялися народами в пізньому плейстоцені, австралійські аборигени сьогодні населяли б не лише Євразію, але і велику частину Америки та Австралії, а від євразійських аборигенів у Австралії залишилися б лише розрізнені популяційні фрагменти.

Сьогодні вирази «Родючий півмісяць» і «світовий лідер виробництва продовольства» в застосуванні до цього регіону здаються абсурдними. Величезні площі колишнього Родючого півмісяця зайняті пустелями, напівпустелями, степами і зруйнованими ерозією або вкрай засоленими ґрунтами. Нинішнє ефемерне багатство деяких держав регіону, яке базується на єдиному і невідновлюваному нафтовому ресурсі, приховує його фундаментальне екологічне зубожіння і хронічну проблему продовольчого самозабезпечення.

Проте в давнину більша частина Родючого півмісяця і східного Середземномор'я, в тому числі Греції, була вкрита лісами. Яким чином родюча зона лісів перетворилась на вивітрену зону пустель або чагарникових заростей, вдалося показати палеоботанікам і археологам. Місцеві ліси були або зачищені під ріллю, або зрубані для отримання будівельної деревини, або пущені на паливо для обігріву осель або виробництва вапняних розчинів. Через малу річну кількість опадів, а отже низьку первинну продуктивність (у відношенні до кількості опадів) відновлення рослинності не встигало за її руйнуванням, особливо в умовах вибивання пасовищ численними козячими стадами. Видалення лісового та трав'яного покриву запускало процес ерозії і замулювання річкових долин, а іригаційне землеробство в регіоні, якому не вистачало дощового зрошення, призводило до акумуляції солей в ґрунтах. Ці процеси, які почались ще в неоліті, тривали до самого недавнього часу. Приміром, останні ліси неподалік від стародавньої столиці Набатейського царства Петри (сучасна Йорданія) були зрубані османськими турками напередодні Першої світової війни, при будівництві в Хіджазі залізниці.

Таким чином, суспільствам Родючого півмісяця і взагалі східного Середземномор'я просто не пощастило з'явитись в регіоні зі слабкою екологією. Зруйнувавши власну ресурсну базу, вони вчинили екологічне самогубство. В міру того як суспільства східного Середземномор'я, починаючи з найдавніших імперій Родючого півмісяця, по черзі підривали основу власного добробуту, центр впливу зміщувався все далі на захід. Північну і Західну Європу така доля минула, але не тому, що її мешканці виявилися мудрішими, а тому, що їм пощастило жити в більш екологічно стійкому регіоні, де опади були ряснішими і швидше відновлювався рослинний покрив. У значній частині Північної та Західної Європи і сьогодні, через сім тисяч років після початку виробництва продовольства, збереглися умови для занять інтенсивним землеробством. Одним словом, передавши Європі рослинні культури, домашню худобу, технології і писемність, сам Близький Схід поступово втратив значення провідного політичного і інноваційного центру.

Найбільш цінні дикі види, придатні для доместикації, були зосереджені лише в дев'яти невеликих областях планети, і саме ці області стали першими осередками сільського господарства. Тим самим древні мешканці вогнищевих регіонів отримали фору у розвитку і першими встали на історичний шлях, який веде до рушниць, мікробів і сталі. Мови і гени цих народів, як, втім, і їх домашню худобу, рослинні культури, технології та системи письма, зайняли домінуюче становище в світі вже в давнину і зберегли його в сучасну епоху.

Якщо вас зацікавила ця тема, ви можете придбати книгу Джареда Даймонда «Рушниці, мікроби і сталь. Долі людських суспільств» (оригінальна назва - «Guns, Germs, and Steel: The Fates of Human Societies», назва російськомовного видання - «Ружья, микробы и сталь. Судьбы человеческих обществ») або подивитись невеликий однойменний документальний серіал, який випустив канал National Geographic по цій книзі.

X

Вхід

Завантажую...