В надрах блакитного гіганта Аляски

В надрах блакитного гіганта Аляски

Печери в глибинах льодовика Менденхолл на Алясці — це царство сюрреалістично-блакитного кольору, із замерзлими в русі хвилями і підземними залами, що нагадують житло Супермена, розповідає Ерік Гат, кореспондент BBC Travel.

Льодовикове поле Джуно на Алясці покриває майже 2500 квадратних кілометрів — це сьомий за величиною льодовиковий масив в Західній півкулі.

На рік тут нерідко випадає більше 30 метрів снігу, і холодний висотний клімат не дає йому танути в літні місяці.

Але стан найвідомішої і найдоступнішої пам'ятки поля, льодовика Менденхолл, нині погіршується — зокрема через зростаючі середні літні температури в цьому регіоні.

В ході поїздки до льодовика в 2013 році ми спостерігали, як протягом більш ніж тижня температура не опускалась нижче 32 градусів, що вельми нехарактерно для узбережжя Аляски.

Передня кромка льодовика, який стікає з розташованої на висоті в кілометр з гаком області його живлення, з 2005 року відступає зі швидкістю більше 30 метрів на рік — що вдвічі швидше від темпів, зареєстрованих у 1942 році, коли була заснована програма дослідження льодовикового поля Джуно.

У 2006 році, коли я вперше відвідав Менденхолл, я тільки-тільки починав цікавитись льодовиковими дослідженнями.

Як і багато новачків, я очікував, що буду довго йти по замерзлій поверхні льодовика, обережно огинаючи небезпечні ущелини і насолоджуючись видовищем 20-кілометрової річки чистого білого льоду, що бере початок у віддалених горах.

На мій подив, край льодовика виявився навіть більш цікавим за його поверхню.

З західної льодовикової стежки Менденхолла я помітив, що вода проробила в борту льодовика діру, утворивши велику порожнину. В неї стікали потоки талої води, ніби прагнучи напоїти змореного спрагою гіганта.

Якщо пройти стежкою в глибину льоду, оку відкривається дивовижний — і зовсім несподіваний — сюрреалістично-блакитний світ.

Вода стікає, капає і збирається в печері приблизно 100-метрової довжини, п'ятиметрової висоти і семиметрової ширини.

Вода — головний архітектор більшості льодовикових печер: якщо відправитись вниз за течією струмка, який біжить до льодовика, нерідко можна побачити крижаний зал, схожий на житло Супермена.

Я фотограф, а тепер часом ще й читаю лекції з гляціології — моє життя змінила та найперша печера.

Її освітлення і відтінки блакитного приголомшили мою уяву, і я став думати, як би зняти її так, щоб повністю передати її красу.

Без людини в кадрі пропало б все відчуття грандіозного масштабу. Тому я вирішив зробити автопортрет: я поставив свій «Нікон» на штатив, встановив 20-секундну затримку спрацьовування затвора, спішно добрався до потрібного місця по нерівній і слизькій підлозі печери і завмер, щоб моя фігура не змазалась на трисекундній витримці.

Тоді я ще не знав, що повернусь роком пізніше, щоб знову фотографувати ці мінливі печери.

Льодовикова печера має одну принципову відмінність від крижаної. У крижаної печери стіни складаються з каміння, що допомагає ізолювати її і цілий рік підтримувати всередині низьку температуру.

Льодовикові ж печери формуються в товщі льоду водою — наприклад, струмком, про який я вже розповів.

Тому льодовикова печера набагато менш довговічна, ніж льодова: вона щомісяця змінює форму і розмір, підкоряючись примхам талої води.

Мінливі кольори, тіні і обриси можна фотографувати нескінченно: кожна нова зйомка відрізнятиметься від попередньої.

В ході поїздки на Менденхолл у 2013 році я побачив ще дещо, чого не помічав за п'ять попередніх візитів: на аквамаринових стінах сиділи десятки крихітних крилатих комах.

Через високу вологість навколишнього середовища їх тіла були покриті крапельками води. Ці представники ряду веснянок мали менше сантиметра в довжину і виглядали так, ніби вони примерзли до місця, задубілі від близьких до нульових температур.

Вченим відомо дуже мало про комах, які живуть у льодовикових печерах. Але, поспостерігавши їх ще в трьох інших місцях після поїздки 2013 року, я дійшов висновку, що вони розмножуються в льодовикових порожнинах в літні місяці — можливо, намагаючись уникнути таким чином поїдання птахами.

У теплий літній період поверхня льодовика Менденхолл перетворюється на клаптикову ковдру з блакитних водойм талої води і сліпучо-білого, зернистого злежаного снігу, який називається фірн. Розміри цих водойм протягом року дуже сильно варіюються.

Льодовик — це маса льоду, яка переміщується вниз по схилу під дією сили тяжіння. Тому в ньому залежно від навколишніх умов регулярно з'являються і зникають тріщини.

Якщо талій воді нікуди витікати, така тріщина може заповнитись водою за лічені години. Але варто трапитись невеликому зрушенню, і вода виливається кудись нижче, в глибини глетчера — ще швидше, ніж вона зовсім недавно прибувала.

Тала вода може стекти вниз по борту льодовика або спрямуватись в його глибини. В процесі витікання вода нерідко утворює в нижній частині льоду круглі отвори, так звані льодовикові млини.

Вони допомагають змащувати льодовику шлях і рухатись по схилу, а також впливають на форму і розміри льодовикових печер.

Ці вертикальні отвори, які сильно впливають на динаміку глетчера, не помітні з його поверхні. Але їх можна побачити, якщо потрапити в льодовикову печеру: саме так я і зробив цей кадр.

Різноманітність і краса глетчерних льодів приваблюють відвідувачів, і деякі з них готові повертатись знову і знову.

Житель Джуно Алан Гордон (на фото) спускався вглиб льодовика Менденхолл десятки разів, документуючи свої пригоди у фільмах. Він зняв стрічки «Одержимість блакитним кольором» (Blue Obsession) і «Крижана діафрагма» (Aperture of Ice).

 

Коментарі

Ввійдіть або зареєструйтесь, щоб залишати коментарі.
Читайте також

Найчастіше як одиниці, які відповідають середовищу, розглядаються види (або таксони більш високого рангу), але деякі випадки найбільш глибокої, спеціалізованої відповідності умовам існування можна побачити саме на підвидовому рівні.

X

Вхід

Завантажую...