Цей на диво симпатичний дикий кіт водиться лише в Андах, високо в горах, далеко від людини, в своєму власному позахмарному світі. Андська кішка (Leopardus jacobita) любить селитися на висоті від 3000 до 5000 метрів. Так високо люди не піднімаються, тому ця кішка про нас нічого не знає. Як і людина майже нічого не знає про андську кішку - її важко побачити, не те що вивчити її звички. Так, наприклад, перші відеозаписи цього виду з'явилися лише після 2000 року.

Місце проживання - це те, що відрізняє андську кішку від решти котячих. Але є у них і спільне. Андську кішку порівнюють і з оцелотом, і з манулом, і з сніжним барсом. Щодо останнього - вона і справді схожа на сніжного барса - сріблясте хутро в рудих плямах, густе і довге, захищає кішку від холодів. Довжина хутра може досягати на спині 4 сантиметрів! Але тільки розміри «підкачали» - андська кішка разом з хвостом у довжину не більше 70 сантиметрів. А хвіст її, прикрашений чорними кільцями, становить більше половини довжини кішки.

Полює андська кішка ймовірно і вдень, і вночі. Здобиччю її можуть стати будь-які дрібні ссавці, гризуни, птахи. Зокрема, вона ласує шиншилами, які мешкають неподалік. Припускають навіть, що шиншила становить основну частину раціону андської кішки.

А ще андська кішка не дає спокою системологам. Остання класифікація включає її в рід Leopardus. Але особлива форма черепа, ендемічне проживання в Андах, забарвлення хвоста і тіла створюють унікальний портрет андської кішки.

Вважається, що андських кішок зовсім небагато. Можливо тому їх так важко зустріти. Це найрідкісніші котячі Південної Америки, і екологи старанно охороняють цей вид. Вашингтонська конвенція по захисту видів забороняє будь-яке використання андської кішки, виготовлення та розповсюдження з неї будь-яких товарів. Це, звичайно, в першу чергу стосується незвичайного і теплого хутра високогірної кішки. Вид внесено до Додатку I Конвенції CITES та до Червоного списку МСОП видів під загрозою зникнення (EN).