Національний парк Гран-Парадізо

Національний парк Гран-Парадізо
Галка альпійська

Літнім ранком у Дегіозі, в селі на півночі Італії, Луїджіно Джоколле ділиться місцевими новинами. Він і ще четверо сивих чоловіків сидять у маленькому кафе, попиваючи капучіно, але вони не обговорюють спорт чи політику. «Три гнізда!»  —  вигукує Джоколле. Його друзі кивають: «Три гнізда на одному кілометрі! Надзвичайно!»

Вони говорять про своїх сусідів. Пара орлів-бородачів — знову розведених в дикій природі, через сто років після того, як останнього із них бачили в Альпах, — оселилась поруч з двома парами беркутів. Повернення величних птахів, і те, що два вищих хижака живуть так близько один до одного, в багатьох місцях викликало б пожвавлення. Але в Національному парку Гран-Парадізо, де дика природа і людська культура співіснують в розумному балансі, це справа повсякденності.

Гран-Парадізо — найстаріший національний парк Італії. Заснований у 1922 році, він має площу 703 квадратних кілометра. Парк розташований в Грайських Альпах, в регіонах П'ємонт і Валле-д'Аоста, що у північно-західному куті країни. Гран-Парадізо — одна з небагатьох природоохоронних територій, які увійшли до Зеленого списку МСОП. На заході парк межує з французьким Національним парком Вануаз, разом вони утворюють одну з найбільших охоронюваних територій в Західній Європі.

За годину їзди від Турину ви вже знатимете, що приїхали. Автомобільні дороги перетворюються на американські гірки з крутим сходом в чарівну країну — засніжені гори, альпійські луки, долини з модриновими лісами, посічені річками та льодовиками. Безперервний звук води. Всюдисущий запах хвої. Італійці, які живуть у парку, називають його «великими небесами», які квітнуть, немов рай на землі, в центрі цивілізованої Європи. Не дивно, що тут полюбляли відпочивати останні два папи.

Втім, люди також приклали руку до формування цих ландшафтів, залишивши відбитки старого і нового: неолітичні наскальні гравюри, римські руїни і середньовічні замки, сонячні батареї і гідроелектростанції. Після Другої світової війни багато людей покинули цей район та подались у міста в пошуках роботи. Тим не менш, 8400 чоловік досі живуть в 13 муніципалітетах парку, а разом з ними більш ніж 50 видів ссавців, більше сотні видів птахів і близько тисячі видів рослин. Плюс 1,8 млн. туристів на рік.

Читайте далі після перегляду фотографій

Національний парк Гран-Парадізо
Скелясті схили долини Вальсаваранш
Національний парк Гран-Парадізо
Лисиця руда
Національний парк Гран-Парадізо
Високогірний ставок
Національний парк Гран-Парадізо
Сарна
Національний парк Гран-Парадізо
Козероги
Національний парк Гран-Парадізо
Руді лиси
Національний парк Гран-Парадізо
Льодовик Триболазіоне
Національний парк Гран-Парадізо
Сарна
Національний парк Гран-Парадізо
Горностай
Національний парк Гран-Парадізо
Альпійський луг

Зосереджений навколо однойменної гори, яка має висоту понад 4000 метрів над рівнем моря, сьогодні Гран-Парадізо — високогірний центр з охорони дикої природи, наукових досліджень та збереження культурної спадщини. Але його іронічна історія починається ще у ХІХ столітті. І починається вона з альпійського козла. «Якби не було козерога, — говорить П'єтро Пассерін д'Ентревес, — не було б і Гран-Парадізо». Будучи професором зоології в Туринському університеті, він також добре знає історію регіону — його родина жила тут з 1270 року.

З XVI по ХІХ століття, розповідає він, на альпійських гірських козлів полювали заради м'яса, рогів, крові (вважалось, що вона підвищує потенцію) і кісток, з яких марновірці робили амулети. У 1821 році залишилось менше 50 тварин. Тому у 1856 році, після однієї невдалої спроби захистити вид, Віктор Еммануїл II зарезервував ці землі під королівський заповідник, щоб зберегти альпійського козла — для себе. Савойський король любив полювати, а витончені козероги були його улюбленою здобиччю. Незабаром були розчищені дороги, почали з’являтись будиночки, і на новій території утворились села. Мисливців та браконьєрів зробили єгерями, а місцеві жителі платили за організацію щорічного полювання короля.

У 1900 році, коли на престол зійшов Віктор Еммануїл III, популяція козерогів налічувала 2000 особин. Але коли Європу охопила війна, новий король був занадто зайнятий, щоб полювати. Тому у 1920 році він перетворив мисливські угіддя на справжній заповідник, який він передав державі. Два роки потому територія отримала статус національного парку.

Створення парку призвело до суперечок між державою та землевласниками, але браконьєрство альпійським козлам вже не загрожувало: протягом останніх десяти років було зафіксовано лише декілька випадків. Секрет в тому, що місцева економіка орієнтована на екотуризм, а також в тому, що парк доручає патрулювання території 58 наглядачам. «Сто років тому, — говорить Джованні Бракотто, один із цих наглядачів, — економіка тут була аграрною. Трава була поживнішою, тому і молоко було кращим. Як і сир влітку. Але багато речей змінилось».

Зокрема робота наглядачів. Працюючи поодинці від світанку до заходу — 14 годин в літній час — вони відновлюють стежки, допомагають туристам, а також моніторять 59 льодовиків парку. Вони також стежать за дикою природою. Використовуючи GPS, комп'ютерні планшети, телескопи і тепловізори, Бракотто і його команда допомагають вченим парку мітити та рахувати козерогів, сарн та інших диких кіз парку. У вересні минулого року кількість козерогів становила 2772, продовжуючи 20-річний низхідний тренд.

Коли Альпи огортають сутінки, Ахаз фон Харденберг опускає бінокль. Світлошкірий парковий біолог родом з Німеччини намагається зважити альпійського козла. Протягом ясного теплого дня групи з чотирьох і п'яти тварин елегантно стрибали через плато та паслись на високих схилах долини. Але вже вечір, і вони досі ігнорують сіль, яку фон Харденберг розкидав поряд з електронними вагами. «Я не знаю, де вони можуть бути», — бурмоче він. У 1993 році ви б з ними не розминулись: їх було майже 5000. З тих пір це число поступово зменшується.

Ніхто не впевнений, чому, але теорій повно. Фон Харденберг має дві власні гіпотези. Перша полягає в тому, що самиці тепер розмножуються у більш поважному віці, народжуючи слабших дітей. Інша його теорія пов’язана зі змінами клімату: раніше максимум росту трави припадав на розпал літа, коли народжуються козенята. Тепер, через брак снігу, цей максимум змістився ближче до початку року. Це означає, що новонароджені дитинчата мають менше їжі, вони п’ють менш поживне молоко — і мають менше шансів прожити достатньо довго, щоб знайти собі пару і мати власних дітей.

Фон Харденберг сподівається на те, що аналіз супутникових даних, які показують зміни альпійської лугової рослинності за останні три десятиліття, допоможе розгадати таємницю. Але козеріг — це віковічна загадка, говорить він. У прибережній Апулії, на п'яті чобота Італії, викопні знахідки показують древню присутність тварин. Як і нутрощі Етці — добре збереженої мумії віком близько 5300 років, знайденої в 1991 році, — як показав аналіз ДНК, м'ясо козерога входило до останньої трапези «крижаної людини».

«Тим не менш, вони досі не дуже пристосовані до життя в цих умовах, — говорить фон Харденберг. — В доісторичні часи на них полювали в низинах, що, можливо, і підштовхнуло їх у гори. За тисячі років вони звикли до суворого клімату, але в снігах глибокої зими вони досі не процвітають».

Ніч опускається на долину. Бабак маленькими ковтками п’є воду зі струмку. Лисиця знаходить мертву сарну в розколині і поспіхом насолоджується вечерею. Але козерога ніде не видно.

Альпійський козел — сенс існування Гран-Парадізо, але це не єдиний мешканець парку. На гнейсових пагорбах Колле дель Ніволет дослідник Лука Корлатті відстежує сарн, менш відомих, але більш чисельних за козерогів — за останніми даними, їх тут близько 8000, і це число залишається стабільним. На зелених схилах Орвіелю Катерина Феррарі досліджує поведінку та соціальну структуру бабаків — пухнастих, схожих на маленьких ведмедиків гризунів, які незграбно, навіть комічно переміщуються у високій траві, висвистуючи закодовані попередження один одному. А на озері Діджуан Рокко Тіберті виловлює американську палію — інтродукований у 1960-х роках вид риб, який несе загрозу комахам та іншим тутешнім організмам.

А ще тут є вовки. У 2007 році, понад століття після того, як місцева популяція була винищена, група із семи тварин з'явилась в долині Аоста. Коли кілька пастухів проґавили вівцю, звинуватили вовків. І у 2011 році вони зникли — «ймовірно, були відстріляні», — розповідає фон Харденберг. Але наступного року з’явилась інша пара, на цей раз в долині Соана. Минулої осені їх вже було щонайменше п'ятеро.

Бруно Бассано, парковий ветеринар і науковий керівник, вважає вовків благом: вони вибраковують лисиць і кабанів, збалансовуючи екологію. Але місцеві жителі розходяться в думках. Одні бачать в тваринах жахливу загрозу для худоби. Інші монетизують їх образ. У гастрономі в селі П’ямпрато футболки з миловидними зображеннями вовків висять поряд зі смужками прошутто.

Анна Ротелла не тривожиться через вовків. Липневим ранком вона та її партнер, Клаудіо Дуге, доять овець та кіз, після чого виводять стадо на береги бурхливої річки Савара, де росте хороша трава. «Тільки невігласи бояться вовків, — говорить Ротелла. — Освічені фермери та пастухи знають, що це не зло. Вони просто голодні, як і всі інші».

На п'ємонтській стороні парку родина Лонго — Беппе, Ліна, їх дорослий син Клаудіо та його подруга Лісія, — запевняє, що вовки їх не турбують. Вони живуть у кам'яному трикутному будинку, оточеному смарагдовими схилами з прожилками водоспадів і плямами снігу. Тут все зроблено вручну, як і сто років тому. Стільниковий телефон — єдина поступка сучасності.

Пронизливо кричать кури, на шиях корів дзеленчать дзвіночки, а Беппе і Клаудіо витягають шість голів сиру з іржавого залізного казана. Ліна збирає масло зі старої маслоробки, а Лісія пере у ванній, використовуючи щітку, каміння і воду — вона постачається системою жолобів, які в’ються по схилу.

Близько десяти інших сімей в долині живуть так само. Такий спосіб життя беззбитковий: вони отримують прибуток від продажу молочних продуктів на ринку, що покриває орендну плату і навіть трохи лишається. Але, як каже Ліна, життя тут безцінне і непідвласне часу.

Тим часом в кафе у Дегіозі Луїджіно Джоколле скаржиться на нестачу грошей, які сьогодні виділяються на національні парки, а також на засилля бюрократії. Невідповідності між екологічними законами, будівельними нормами та інтересами бізнесу ускладнюють утримання парку, з його унікальним поєднанням людської культури та дикої природи. Але в цьому немає нічого нового. «У Гран-Парадізо, — говорить Джоколле, — ми завжди збалансовуємо соціальні та природні пріоритети».

 

Коментарі

Ввійдіть або зареєструйтесь, щоб залишати коментарі.
Читайте також

Життя вийшло на сушу з води, але часом щось тягне його назад. Морські ссавці — кити, тюлені, дюгоні — відростили ласти або плавники, змінили форму тіла і адаптувались до довгого або навіть постійного перебування у водному середовищі. Але ж і у них були колись сухопутні предки. Як вони виглядали? Як почали перехід до водного способу життя?

X

Вхід

Завантажую...