§ 8.7. Сміття й тверді відходи в Україні

Фахівці вважають, що в Україні з приблизно 2 млрд т щорічних твердих промислових відходів лише половина закладається під землю у шахтні виробки чи в борти кар’єрів, а половина «навантажує» поверхню, займаючи тисячі гектарів ґрунтів. В окремих областях Придніпров’я і Донбасу це навантаження досягає 10—18 тис. т на 1 км2 їхньої поверхні, а в середньому по всій Україні — 3 тис. т щороку. Нагадаємо, що частина цих (переважно природних) речовин все ж забруднює довкілля шкідливими елементами чи вторинними сполуками. Типовим прикладом таких звалищ-забруднювачів є шахтні терикони.

Загалом місця зберігання відходів є більш-менш шкідливими для довкілля, бо пилоутворення зі шлакосховищ, горіння териконів, проникнення мінералізованих (на жаль, не лікувальних) вод у водотоки і підземні горизонти погіршують здоров’я людей, завдають шкоди ґрунту і запасам питної води.

Неприпустимість дальшого нагромадження шкідливих речовин усвідомлено вже давно. Оскільки повністю припинити гірничорудні розробки ми не могли раніше і не зможемо у майбутньому, то найкраще діяти за гаслом: «Відходи — у доходи!» Вчені України мають чималий досвід з переробки промислових твердих відходів і використання їх як сировини у будівельній та в інших галузях промисловості. Перед розвалом Радянського Союзу саме в Україні перероблялася рекордна для регіонів СРСР частина промислового «сміття» — понад 20%. Окремі ж види (як бентонітові глини, які пристосували для виробництва керамзиту) — майже на 100%.

Дев’яності роки минулого століття характерні зменшенням як абсолютного обсягу самих відходів, так і їх переробки. Втім, тенденція до кращого господарського використання відходів зберігається.

Наприклад, у Донецькій області у скрутні часи промислового спаду помітно збільшилося використання вугільних відходів (хоч більшу частину вугілля отримують все-таки з-під землі, а не зі старих звалищ). Можливо, життя примусить розширити корисну з усякого погляду практику розробки і ліквідації старих звалищ відходів.

Чимраз більше господарське значення має повторне використання багатьох речовин, які узагальнюються поняттям вторинної сировини. Воно не всюди точне, бо чимало європейських країн отримують більшу частину потрібного їм скла, паперу, деяких металів саме через повторну переробку твердих відходів усіх типів. Для них саме така сировина є первинною. Не дивно, що вони віддають перевагу терміну «повторне використання» (рециклування).

Україна порівняно з іншими екс-радянськими країнами має непоганий досвід повторного використання багатьох речовин і матеріалів: паперу, деревини, зношених шин, полімерів тощо. Уявлення про наші досягнення і хиби дає табл. 30, де показано, яку частку з усієї спожитої країною сировини становила у 1992 р. вторинна.

На жаль, надто мало переробляється дуже великих за масою і обсягами відходів будівництва, металургії, шахт і кар’єрів. І це тоді, коли більшість з них використанням електророзрядів у воді можна розділити на арматуру, грубий пісок, цементний пил. Фахівці зазначають активізацію зв’язків українських виробників з колегами за кордоном, які покликані поглибити повторне використання і переробку відходів.

Таблиця 30. Обсяги повторного використання різних видів сировини в Україні
Сиро­ви­на Обсяг повторного використання, %
Маку­ла­ту­ра ============================ 78
Текс­тиль ========================== 62
Бите скло ========================= 59,6
Шкіра ======================== 57
Полі­ме­ри ====================== 55,5
Доменні шлаки ===================== 53,5
Ґума =================== 49
Шини ================== 48
Шлаки марте­нів ====== 7,6
Відхо­ди шахт === 3,8
Зола ТЕЦ = 0,9

Цілком реальними були плани розширити їх у 3 рази (до 60% всього щорічного обсягу), але в роки економічної кризи порівняно добре організована у радянські роки система була порушена — енергійні і зацікавлені керівники галузі були відсторонені від справ, через брак пального виникли перешкоди у транспортуванні вторинних продуктів та ін.

Тому нині ми можемо лише заздрити тим країнам Європи (Швейцарія, Австрія та ін.), де межу 80% вже давно перейдено.

Якщо з нетоксичними відходами справи можна вважати якщо не добрими, то принаймні не зовсім поганими, то з найшкідливішими все значно гірше. Хоч щорічна їх маса становить всього 15—16 млн т, та вони часто розосереджені, а для їх утилізації чи знешкодження щоразу треба створювати щось спеціалізоване, особливе.

Наприклад, на нашій території є близько 13 тис. т застарілих і заборонених для використання пестицидів. Для знищення і повного їх знешкодження не годиться традиційне спалювання, бо воно дає токсичні гази. Тут необхідно поєднати зусилля військовиків і селян, бо перші мають досвід нейтралізації компонентів хімічної зброї.

Піддається успішному розв’язанню проблема (якщо вступити у спілку з голландцями) використання стічних вод великих (в СРСР все мало бути найбільшим у світі) тваринницьких комплексів. Ці води є концентрованим джерелом і газового палива (метану), і гами мінеральних добрив. Перші кроки у потрібному напрямі зроблено, змонтовано кілька пристроїв для отримання біогазу, але розмах цих робіт невеликий.

Специфічною для України є проблема твердих і рідких радіоактивних відходів. У майбутньому, як вважають фахівці, доведеться розкривати і переробляти могильники, що утворилися в перші роки ліквідації наслідків катастрофи 1986 р. на ЧАЕС (переважно в межах 30-кілометрової зони). Діючі АЕС щороку створюють малі за масою, але складні з погляду знешкодження й повторного використання відходи типу використаного ядерного палива, концентрованих рідин з радіонуклідами тощо. Поки що вони часто зберігаються у наявних сховищах на АЕС, та невблаганно наближається час їх переповнення.

Тут у черговий раз ми постаємо перед проблемою руху відходів виробництва через кордони України. І раніше, і зараз вони як експортувалися (відходи вуглевидобутку, кар’єрні тощо), так і ввозилися (макулатура, піритні недогарки тощо). Останніми роками почастішали спроби «робити бізнес» на ввезенні до нас тих отруйних відходів, що їх не бажають ані зберігати, ані знешкоджувати багатші країни, які є ближчими чи дальшими сусідами. Це можна розцінювати як великий кримінал, бандитизм, тому й кордони мають бути непроникними, і «премії» за таке «співробітництво» повинні вже в зародку відбивати намір «спробувати».

А поки що радимо виявляти пильність і цікавитися, що ж саме звалено купами за парканом, що відділяє ваші оселі від дуже популярних останнім часом контор із завезення отрут з Німеччини чи Польщі під торговою маркою «сировина».

Фахівці з екологічних і санітарних служб України вважають незадовільною і дуже далекою від західноєвропейських стандартів ситуацію з побутовими відходами. До трієчки не дотягують навіть системи знешкодження побутових стічних вод, хоч обласні центри мають відповідні системи. Та працюють вони, як правило, погано, бо перевантажені або вкрай зношені.

Фахівці наводять довгий список негараздів і попереджають, що слід чекати не лише наростання забруднення річок патогенними мікроорганізмами і шкідливими сполуками, а й спалаху епідемій та подальшого погіршення здоров’я населення. Не дивно, що не кожного літнього дня і не на всьому узбережжі можна безпечно зайти у воду наших морів. Часто краще спостерігати за хвильками у бінокль. Ще гірша ситуація з твердим сміттям. Були спроби керуватися європейським прикладом і переробляти його на сміттєспалювальних заводах. Багаторічна практика їх використання засвідчила, що без попереднього сортування сміття така переробка просто неможлива.

Це ще раз підтвердили українські заводи. Рівненський протримався до закриття менше року, на київський дивляться дуже косо санітарні служби, бо надто вже отруйні гази струменять з його димарів. У цьому легко переконатися на досліді, якщо спалити у вогні невелику кількість будь-якої пластикової плівки. Радимо не захоплюватися і не принюхуватися, бо ненароком і отруїтися можна, і досить серйозно.

Отже, сучасних і безпечних заводів немає і не скоро вони будуть. Втім, це залежить від наших читачів, адже варто нам усім дружно розпочати «по-швейцарськи» сортувати своє сміття, як закуплений на Заході завод дуже швидко (за 2—3 роки) почне давати чистий зиск! Автори готові до такого сортування, але не беруться переконати в його необхідності все своє покоління.

А поки що все побутове сміття без сортування опиняється в далеких від світових стандартів (зразок показано на рис. 35) сміттєзбірниках. На наш превеликий жаль, є чимало так добре «вихованих» осіб, що частина цього сміття опиняється у формі смердючих куп на узліссях, галявинах, задвірках, схилах заліснених ярів. Та полишимо емоції для газетних статей і назвемо точні факти. Серед усіх звалищ обласних центрів лише з Хмельницького відводиться і використовується біогаз. Практично ніде не виконуються технологічні вимоги безпечного захоронения (створення глинистих прошарків, захист питних водотоків, відокремлення сухого сміття від мулів і токсичних речовин тощо). Часто все заразом звалюють у траншеї, з яких дощі вимивають отруту в підземні питні горизонти або в ріки. Варварство!

X

Вхід

Завантажую...